Суть християнської смерті

«Пам’ятай про твого Творця у дні твоєї молодості, перше ніж (…) порох повернеться у землю, звідки взявся, а дух відійде до Бога, що його Він дав» (Проп. 12, 1.7)

Перед обличчям смерті загадка людського існування досягає своєї вершини. У певному сенсі тілесна смерть є природною, але для віри вона є «заплатою за гріх» (Рим. 6.23) Учительське Служіння Церкви вчить, що смерть увійшла у світ через гріх людини. Хоча людина мала смертну природу, Бог призначив її до безсмертя. Отже, тілесна смерть, якої могла уникнути людина, якби не згрішила, стала «останнім ворогом» людини, який повинен бути переможений. [1]

Ісус – Син Божий – також витерпів смерть, властиву людській природі. Ісус перетворив прокляття смерті у благословення. Завдяки Христові християнська смерть має позитивне значення. Апостол Павло у Посланні до Филип’ян писав: «Для мене бо життя – Христос, а смерть - надбання». Суттєва новизна християнської смерті полягає в тому, що через Хрещення християнин уже сакраментально «помер із Христом», щоб жити новим життям.

Християнське бачення смерті влучно виражене у церковних богослуженнях: «Для всіх тих, що вірують у Тебе, Господи, життя змінюється, а не закінчується; і коли для них завершується їхнє перебування на землі, вони вже мають вічне житло в небі» (Римський Мисал, Префація померлим). «Хвала тобі, Господи мій, за сестру нашу смерть тілесну, якої не може уникнути жодна жива людина. Горе тим, що вмирають у смертних гріхах, щасливі ті – кого смерть віднайде у Твоїй пресвятій волі, бо друга смерть не причинить їм зла». [2]

Практика поховання померлих

Згідно з найдавнішою традицією всієї історії спасіння позбавлення когось поховання вважалося найстрашнішим злом, частиною кари. Тому для юдаїзму поховання було актом і практикою милосердя. Важливим свідченням про цю практику знаходимо у книзі Товита: «За днів Салманассара я робив багато милостині братам зо свого роду; хліб мій давав я голодним, одежу мою нагим; а коли бачив когось із мого народу померлого, покинутого за мурами Ніневії, то я ховав його» (1, 16-17).

Практика поховання померлих наших – це діло милосердя, яке благословляє церква. Святий Тома Аквінський наголошує на те, що милосердні серця повинні любити свого померлого, і через це гідні похвали ті, що ховають померлих, за прикладом Товита й учнів, які поховали Ісуса в гробниці. [3] Наша християнська традиція наголошує на особливій молитві за душі померлих християн. супроводжує тіло померлого в останню подорож на місце, де тіло перебуватиме до другого приходу Ісуса Христа. «Ми віруємо у правдиве воскресіння цієї плоті, яку тепер маємо» (Ліонський Собор: DS 854) Однак у могилу кладеться знищене тлінне тіло, а воскресає тіло нетлінне (Пор. 1 Кор. 15,42), «тіло духовне» (1 Кор. 15, 44). Через смерть душа відділяється від тіла, але у воскресінні Бог дасть нашому перетвореному тілу нетлінне життя, знову з’єднуючи його з нашою душею. Як Христос воскрес і живе по віки вічні, так і ми всі воскреснемо останнього дня. [4]

Забобони – заперечення здорової релігійності.

Для початку треба дати визначення, що ж таке забобон. Книжка «Duszpasterstwo w konfesjonale» кс. Станіслава Вітка подає наступне визначення забобонності: «Забобоном є віра і практика ірраціонального характеру а також нерелігійного предмету, хоча і має релігійні форми.» Забобон, отже, суперечить здоровій релігійності. Забобони – це свого роду окультна практика, яка має на меті допомогти померлим у позагробному житті. Так робили знанні нам єгиптяни, котрі зі своїм фараоном ховали майно, особисті речі і навіть слуг фараона. Ці практики притаманні тим, хто поклоняється сонцю, місяцю і іншим сотворінням. Ми ж, християни, поклоняємося Богу у Святій Тройці Єдиному, який все сотворив. Тому істинне поняття нашої релігійності і віри полягає в тому, щоб віддати належну хвалу і достойну подяку Господеві – нашому Небесному Батькові, котрий потішає всіх і робить наш земний тягар приємним «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29).

Чи потрібні ще інші особливі традиційні похоронні обряди окрім молитви Церкви – в особі священнослужителя і присутніх християн? Напевно що ні!!!

  • класти в труну гроші, речі й продукти; навіть якщо з якоїсь причини були куплені зайві приналежності для поховання;
  • класти на лице покійного млинець, а потім з'їдати його, вірячи, що цим знищуються гріхи покійного;
  • уважати, що найближчим родичам померлого не можна брати участь у перенесенні труни, щоб не спричинити чергової смерті у родині.
  • вірити, що людина, що випадково встала під час відспівування між труною й вівтарем, неодмінно незабаром помре;
  • вірити, начебто людина, що повернулася в будинок після виносу тіла й до повернення з цвинтаря, неодмінно помре;
  • вірити, що людина, що йде перед труною піде за померлим;
  • уважати, що не можна дивитися з вікна на похоронну процесію, а то вмреш;
  • уважати, що даючи на поминки столи й стільці, приведеш у свій будинок смерть;
  • на поминках ставити «для покійного» чарку горілки й хліб і зберігати цю «поминальну чарку» до сорокового дня;
  • лити горілку в могилу;
  • вимовляти: «Так буде тобі земля пухом»;
  • вірити, що душа померлого може приймати вигляд птаха або бджоли;
  • вірити, що якщо покійний не відспіваний, то його душа залишається на землі примарою;
  • вірити, що похоронну землю, яку дають на “заочному відспівуванні”, не можна зберігати в будинку більше одного дня;
  • вірити, що якщо людину поховати без руки або ноги, то й у тім світі він буде залишатися калікою. Цей поганський забобон послужив основою омани в деяких християн, які боялися, що в Судний день їхня близька людина повстане з мертвих без кінцівки й на вічність залишиться інвалідом;
  • вірити, що кремація може послужити причиною хвороб дітей або онуків;
  • вірити, що тіла згорілих на пожежі не воскреснуть у Судний день. Серед деяких християн існує острах, що спалення неминуче прирікає покійного на пекельні муки (проводяться паралелі між вогнем крематорію й геєною вогненної).
  • класти під труну покійного сокиру;
  • кидати монети в труну, у могилу;
  • гойдати труну з тілом над порогами;
  • зупинятися на перехрестях;
  • “заземляти” тіло, мовляв, щоб погана енергія пішла в землю;
  • плакальниці при покійному - теж не церковна традиція.
  • закривати в приміщенні де перебуває покійний вікна й кватирки. Тримати вхідні двері або двері в кімнату з небіжчиком закритими;
  • закривати тканиною дзеркала. Дзеркала закривають неначебто для того, щоб душа покійного, побачивши себе, не злякалася. Інший варіант тлумачення: щоб покійний не налякав родичів. Уважається також, що через дзеркало душа може піти в темний світ «задзеркалля», де панує диявол і правлять біси. Насправді цей звичай пішов з далеких часів, коли в багатих будинках драпірувалися чорними тканинами дзеркала й кришталеві люстри, щоб вони своїм розкішним блиском не відволікали від молитви тих, що моляться;
  • на час похорону забирати із квартири тварин (собак, кішок), особливо собак. Уважається, що виття або гавкіт собаки лякає душу покійного. Поганою прикметою вважається, коли кішка заскакує в труну з покійним;
  • після виносу покійного з будинку обов'язково миють підлоги. У такий спосіб вимивають із будинку смерть. Або ж, коли виносять небіжчика, у будинку перевертають столи, стільці. У цьому немає необхідності. Все це пов'язане з поганськими звичаями;
  • двічі зупинитися по дорозі від будинку до цвинтаря. Це пов'язане з релігійним обрядом, за яким можна двічі служити молебень за померлого: при виході із дому і на цвинтарі. Церковний звичай забутий, а те, що труна з небіжчиком повинна бути поставлена у двох місцях, - пам'ятають;
  • не приміряти одяг для померлого при його покупці. Уважається, що людина, навіть не знаючи для кого купується одяг, примірить свою смерть;
  • класти в труну окуляри або протез, що належать померлому;
  • нічого не лишати з речей померлого, якою би коштовною і гарною, не була б ця річ, щоб не взяти на себе чужі лиха й хвороби;
  • щоб не накликати в будинок нову смерть на поминальному столі не повинно горіти більше однієї свічі;
  • у того, хто на поминках сильно нап'ється, діти будуть п'яницями. Пияцтво на похоронах і взагалі будь-де є хамством і безкультур’ям, що само в собі є шкідливим і ранить суспільство.

Інші безглузді вчинки до, під час і після молитви Похорону приносить в наш дім тільки неспокій, переживання чи покійний буде мати що їсти і де жити, щоб часом не повернувся назад. Що може бути більшим і кращим від перебування з Господом у вічній славі? Тому піклуватися потрібно за свою душу – вона в нас безсмертна. Усіма своїми вчинками, усіма своїми думками ти повинен поводитися так, ніби маєш вмерти сьогодні. Якщо твоя совість чиста, ти не дуже боятимешся смерті. Якщо сьогодні ти не готовий, то як будеш готовий завтра? [5]

Як поховати померлого?

У наших Східних традиціях можна зустріти безліч правильників проведення похоронних обрядів. У цьому розділі спробуємо подати покрокову інструкцію, яка згідна з вченням Церкви і не суперечить здоровому глузду.

У попередніх розділах було наголошено на тому, як потрібно готуватися до смерті. Але, все ж таки, втрата рідної нам особи завжди залишається болючим відчуттям у нашому серці. Однак не потрібно вдаватися до крайнощів, але зі здоровим розумом та чистим сумлінням приготуватися до останньої подорожі померлого (померлої).

Отож з чого почати?
  1. Найпершим кроком є піклування (обмивання і одягання) про тіло. Через науку Церкви ми знаємо, що тіло – Храм Святого Духа. Тому з перших віків християнства ми піклуємося про останки померлих наших братів і сестер у вірі. Образ поховання дано у Святому Письмі, в Євангелії, де описано погребання Господа Нашого Ісуса Христа. І хоч у нашій Східній Традиції деталі не співпадають зі Старозавітніми, все ж таки мають подібну структуру. Тому омивання тіла водою та одягання у нову одежу символізує майбутнє воскресіння і зустріч з Богом у чистоті і непорочності.
  2. Після отримання довідки про причину смерті, без якої жоден священник не має право провести християнський похорон. Звернутися зі свідоцтвом до парафіяльного храму, повідомити Пароха, Адміністратора чи Сотрудника парафії узгодити час молитви Парастасу та Чину Похорону.
  3. Наступний крок – приготування місця для молитви. Це може бути домівка померлого чи поминальні доми; на підвищенні (столі чи інших акуратно оздоблених примостках) покласти домовину разом з тілом померлого, -ої. Не варто вдаватися в крайнощі і забобони, тому прикрасити місце молитви слід свіжими квітами, не закривати вікна і дзеркала будь-якими тканинами.
  4. Якщо Ви бажаєте, щоби молитву християнського похорону провів священник Архикатедрального Собору, належить подбати про транспорт для священника та дяка. У визначений час (за 15-20 хв.) до початку похорону чи парастасу прибути до захристії Собору і забрати служителів храму на молитву.

[1] ІІ Ватиканський собор, пастирська конституція «Gaudium et spes», 18.

[2] Святий Франциск із Асижу, Пісня творіння.

[3] Папська рада сприяння новій євангелізації, Діла милосердя для Тіла і Душі, Львів Свічадо, 2016 с. 48.

[4] ККЦ, 1016.

[5] Наслідування Христа, 1, 23,5-8.